Броварськи дюни’16

Минулого року їхав на рігіде і залишилось почуття що щось недороблене, або щось зроблене, але не так… (на четвертому колі я просто ненавидів усі кочки, а їх там…). Так от. Дуже хотілося проїхати  теж, тікі нормально якось. Цього року хоча б вилка є, та розуміння що треба трохи мєньш атмосфер накачувати у колеса… Тож Їдемо. Ще в цьому року в мене є велика перевага  - підтримка у обличчі Яночці)). Приїхали нібито і заздалегідь але повний переглядовий круг не встигли проїхати (знали б що старт затримають – встигли б), але подивилися першу частину, я так розумію зовсім нову (здається у минулому році тут були прямі просіки),  два нових несподіваних дропа. Другий – с дуже повільним об'їздом – отже треба стрибати, та два шматочка справжніх дюн – піщаної дороги вздовж шосе. Яна як справжня королева ПуЩі на дюнах від'їжджає уперед. Ага треба їхати ліворуч по травці, як вона.

Повертаємось на галявину. Чекаю на старт. Добре, є час щоб усвідомити цю мить)) Незвичний старт зі зворотним відліком. Ну нехай. 3 – 2 – 1  -  СТАРТ. Нешвидко від’їжджаєм. Вилітаємо на широку дорогу. Ось де видовище  - табун летить по пилу глибиною  у 3 см – пилюка – стовбуром!! Десь тут має бути поворот!

Після першого дропу проїжджаю пару метрів на передньому колесі бо він сука несподіваний!  На другому вдало випереджаю пару чоловік що їдуть по об’їзду. Перший круг є. Дуже тішать таблички 1000,500, 300 м до фінішу, бо іноді здається, що ця петляюча стежка ніколи не скінчиться)).  Яночка дає флягу, засовує до кишені апельсин та яблуко. Добре. Але де ж це їсти? Поки що запиваю пилюку водою. Запихую апельсин до рота та з'їдаю разом з шкіркою. Ззаду пристроюються ціла купа народу. Їду локомотивом. Їду вище комфортного темпу і це дуже виснажує. На дюнах біля шосе назустріч їдуть два важких ендуріка. Їду прямесенько на них. Типу – мені НАДО. Поступаються дорогою. Десь на дабл треку  намагаюсь з'їсти яблуко, і увесь потяг – чи то 4 чи то 5  чоловік проїжджають повз. Ховаю яблуко назад до кишені та намагаюсь не дуже відстати.  Чіпляюсь за останній вагон на якому написано ВЕЛОФАСТІВ.

 Нічого не беру у Яночки на галявині, бо пити не хочеться. А їсти нема де. Цим поїздом обганяємо  Озюнал Мустафу. Він чіпляється за мною. Карочє поїзда вже нема. Я  відстав від Велофастова, хтось відстав від мене, хтось уехав уперед. Лишився тільки Мустафа. Їдемо так. Дюни вздовж шосе кожен раз – лотерея – проїдеш чи ні. На третьому колі я трохи там прильог у пісочок, та трохи побігав. Мустафа здалося був дуже здивований цими обставинами і  трохи відстав. Але добрав потім.   Власне він відставав там кожного разу. Мабуть пісок – не його стихія.

На четвертому кругу я потішився що ніхто з дівчат не наздоганяє, як з’явилася Надя. І швидко пропала((

І от момент істіни. Я встигаю на п’яте коло! 

Яночка не дає спорожніти кишеням. П'ю колу. Їм кекси. Ну а чьо?  П'яте коло – це нірвана. Ти вже перестаєш думати. Тіні листя , гілки, трава, стежка,  дерева – все зливається  в очах. І ти сам стаєш частиною цієї тропки, пилу, листів, піску. Вже не думаєш як їхати, яки траєкторії. Пальці  вже самі переключають швидкості, і жмуть на гальма, руки відпрацьовують нерівності, ноги давлять на педалі. З цього стану мене раптом вивело  переднє колесо, що сковзнуло у повороті та я ледь не гепнувся. Миттєво викид адреналіну привів до тями. Отже лишилося тільки пів кола! 

Раптом на двуколійці побачив кругового Мустафа прискорюється та уходить у крапку. (Нас вже обгоняло два чоловіка ніби то ми стояли на місці. – звідки у людей сили на п'ятому колі?). А сил лишилося зовсім трохи. А бажання страждати – ще менш. Я вже дуже образився на Мустафу  - майже усю гінку проїхали разом – і тут на тобі, аж бачу, що не така вже він і крапка. Отже – Страждати. Вмикаю 44 зірку. Проїжджаю повз, прискорююсь. От вона і довгоочікувана  табличка 500 м, а сил вже нема. А ще три торчка перед фінішем. Але позаду нікого нема. Намагаюсь не дуже знижуючи темпа виїхати у торчки, але на фінішний вже не вистачає. Отже фінішую пішки.  На фінішу радісно зустрічає Яночка і Єгор.

Ось це де був кайф!