Другий день нашої велоподорожі розпочався з віддаленого старого району Дрездена Лошвіце ( Loschwitz ) де ми і ночували в хостелі "Zu Den Linden". Від будинку і від району віяло старовиною.
КОРОТКО ПРО ГОЛОВНЕ:
ІІ ДЕНЬ: 18.06.2017.
ФІНІШ: Praha (Чехія )
ДАЛЬНІСТЬ ПОЛЬОТУ: 194,4 км
НАБІР ВИСОТИ: 1904м
ВРАЖЕННЯ ДНЯ: "блакитне чудо" і монорейкова дорога розпочали наш день, таємичий хід в стіні провів до русла водоспада, гірський рельєф всі випив соки, а в серці Чехії для нас лунало "Слава Україні",а ще можемо розповісти про трднло і на кінець ми засинали в обіймах гітари , сноубордів і ще якогось екстримального знаряддя.
ФОТОЗВІТ:
ФОТОЗВІТ:
Ранок. Дрезден. Докладніше розгледіти все змогли розплющивши очі. Наш номер був невеличким але мав велике ліжко і зручний матрац, зручно майже як удома. Виспались. Разом з нами в кімнаті ночували і вєлікі. Все під рукою. З вечора замовили сніданок, тому вранці можна було не турбуватися про їжу і трохи довше поспати. Сніданок був пишний, ситний. Наїлися і ще з собою в дорогу канапок набрали.
Збори багато часу не забрали. Налаштували ЖЄПЄЄС прибори і ми в русі. Зразу після сніданку виїхали з Лошвіце на крутий спуск, на який напередодні ввечері фінішуючи дерлися. Але то був фініш першого дня, а зараз старт другого і починався він з стрімкого спуску і сонячного настрою.
Летіли на зустріч з Ельбою. Річка Ельба є прикрасою Дрездена. Долина річки, де розташоване місто, оголошена ЮНЕСКО частиною всесвітньої спадщини. Виїхавши до річки, перетнули "Блакитне чудо".
Лошвицький міст (нем. Loschwitzer Brücke), від часу як його перефарбували, став називатися блакитним. Це найстаріший сталевий підвісний міст такого типу в Європі. В свій час він вважався технічним чудом, бо не має опор на воді, тільки на березі.
Милуватися ним краще зі сторони біргартена від ресторану "Шиллергартен".Тут треба розповісти і про ресторан "Шиллергартен". В районі Лошвіц, декілька років мешкав тоді ще молодий і невідомий поет Фрідріх Шиллер. Його улюбленим місцем був саме цей ресторанчик, де він любив обідати. В ресторані ми не були, а ось поряд побували.
Далі ми вже котились берегами Ельби по найпопулярнішому веломаршруту Німеччини - "Ельбський маршрут - Elberadweg". Доречі, цей маршрут стає лідером рейтингу ADFC у Німеччині вже 13-й рік поспіль. Починається він на курорті Шпіндлерув-Млин в Чехії. Далі траса проходить уздовж Ельби, яка довгі роки була частиною кордону між ФРН і НДР. Можливо, саме тому природа тут практично не зворушена руками людини. Протяжність його 1220 м. Звичайно, хотілося б проїхати цим маршрутом ОТ і ДО але у нас цього разу була інша ціль. Та поки їхали Ельбою, відчули шалений трафік велодоріжки: потік велотуристів з баулами, просто "вєло-гуляки", бігуни, роллєри. Це був вихідний день і для багатьох європейців він був активним. В такому русі дуже не розженешся, тому насолоджувались краєвидами приельбських склонів. Розгледіли на протилежній стороні "Дрезденський фунікульор" Schwebebahn. Пізніше з інету довідались, що це перша в світі підвісна монорейкова дорога і якщо піднятися на самий її вершечок, то можна розгледіти з оглядового майданчика весь Дрезден разом з Ельбою, по якій туди сюди снують колісні старі пароплавчики, теж не поганий варіант прогулянки.
А ми їдемо далі і звертаємо у напрямку містечка Пірна, це приблизно 20-25 км від Дрездена. Не знаю як Сашко, а я побоювалась Пірни, бо звідси починались підйоми з прогнозуванням до 1900 м набору. Сама себе накрутила, сама і боялась. Якийсь час їдемо обабіч дороги, проїжджаємо місто і вирулюємо на затяжний але плавний підйом. Добре, що в горку їхали між дерев в зелені, в тіньку.
Сашко весь час попереду, а я позаду в очікуванні на ті самі підйоми. По дорозі в гору вбачали гірські краєвиди, скальні виступи, гірські річки, обриви. Не проїхали і мимо водопаду, біля якого знайщли ще й печеру. Перший відпочинок зробили саме тут, біля водопаду Hennersdorfer, який бере початок зі струмка ЛАНГЕНХЕННЕРСДОРФЕР (і як з такими назвами німці живуть??? і у них так все ...)
Помилувалися, набрали води і хотіли вже їхати але проходячи мимо величезної скелі, мій погляд зачепився за величезну вузьку тріщину в стіні. Відразу сигнал, може це кудись вхід? Підійшовши ближче, помітила кам'яні сходи. Стало ще цікавіше.
Сходи упираються в стіну. Тупік. Та якщо придивитись, збоку можна пролізти в темряву між камінням. Вузько, тісно, темно й страшно але ліземо. Тут згадались позабуті навички скалелазіння, спеліології.
Видерлись на самий вершечок скелі до джерельця з якого і починається водоспад. Несподівано. А звідти до своїх роверів спускались вже стежкою.
Подорож продовжується. Ми вже звикли до якісних німецьких доріг, а після короткого відпочинку їхалось ще приємніше. Звикли і до "лялькових" будиночків, я їх називала "будиночками для хобітів", такі мініатюрні, охайні, чистенькі, з підстриженими газончиками і висадженими квіточками все настільки ідеально аж занадто. Звикли і до безлюдних вулиць. Були б ми в Іспанії, я б прийняла це за сієсту. Сонце займало місце в зеніті. А ми без зупину крутили педалі між "акварельно - розмальованих" краєвидів". Ставало спекотніше.
На горизонті виднілась Чеська Республіка. Ми були майже у цілі. "Перетнемо кордрон, трішки поборимось з перевалом і УРА, ПРАГА!" - так думала я і мені здавалось, що рукою подати, це і надавало сил але якщо б мені тоді сказали, що ще попереду "пів життя" крутити педалі... А ще я про багато чого розмірковувала, бо в дорозі завжди є час на думки. Я готувалась до зустрічі з прикордонниками, хоч документи і в порядку але чомусь стрьомалась. Кордон. Нас ніхто не зустрічав. Вільно перетинаємо нейтральну смугу і перші метри Чеської землі прискорюємось встаючи на ноги, вдивляємось в обличчя один одного і сміємось. Видихаємо на повні груди. Для нас такі життєві моменти є "ЗОЛОТИМИ", бо ми щасливі, бо ми разом!!!
В'їжджаємо в Petrovice прикордонне чеське містечко. І зразу відчувається інша держава - інфраструктура не на такому високому рівні, дороги не такі якісні, населені пункти не такі охайні. Відмічаємо для себе, що німці, все ж таки, зі своєю педантичністю, далеко попереду від цієї держави. На хвильку здалося, що ми вдома. Та якби там не було, ми з задоволенням "педаліруємо" по чеським велодоріжкам яких тут нємєряно!!!
Другий привал робимо на перевалі, звідки у всій красі розглядаємо гірську Чехію. Далі шалені спуски, круті підйоми, і знову спуски, і знову підйоми... аж поки не скотились до мальовничого міста Усті-над-Лабем (Ústí nad Labem) розташоване в північній частині Чехії.
Через місто проходить залізнична магістраль Прага-Дрезден-Берлін. Тут же розташований і великий річковий порт. Сучасний претендент на звання символу міста - це Маріанський міст (Mariánský most) через Лабі (Labe). Побачивши його, змушені були зробити зупинку, бо виглядає елегантно, красиво, сучасно.
А ось вам ще одна пам'ятка - старовинний замок Стршеков (Hrad Strekov), заснований в XIV столітті. Розташувався він на скелястому уступі високого пагорба.
Під фортецею Стрешков на річці Лабі знаходиться Масарика шлюз (Masarykova zdymadla), що пропускає водний транспорт.
А для нас великою цікавістю була велодоріжка, прокладена уздовж річки, а по берегам гірські краєвиди, багато кемпінгів для подорожніх, багато місць для відпочинку. Але туди можна під'їхати тільки на велосипеді і для автомобілів доріг немає))) Тому тут дуже багато "велоотдихайок" від мала до велика.
А що саме цікаве, велодоріжка безперервно вела нас із міста в місто, із села в село, через поля, річки, лісосмуги, перевали до самого серця Чехії, не виходячи на автошляхи, вона була автономною.
На майбутнє для нас!!!! STRAVA це спортивно але не туристично. Свій маршрут склали за допомогою програми STRAVA і тому заїжджаючи в Прагу, останні кілометри розділили з машинами по дорозі, а не по велодоріжці. Добре, що рух був не великий, а смуг багато. Наша швидкість була вже не такою завзятою але з відчуттям переможного фінішу, з боротьбою над пекучим сонцем і з останніми метрами денного кілометражу.
Вечірня Прага була в гомоні, в натовпі, в жаркому сонці... І ось ми в самісінькому центрі. УРА!!! Фініш!!!
І тут прозвучала фраза : "Мені тут не подобається!" Я і протрезвіла, і втома де поділась. Ми пхались два дні, долаючи спеку, перевали, кліщів, а йому не подобається. Пауза.
"Бо тут багато людей! Мені все це не подобається. Місто дуже гарне, але народу для мене багато. А ще сильно тисне той факт, що останні 2 дні ми їхали по майже пустельним місцях, серед маленьких сіл. А тут, бамс, як сніг на голову, звалився галас величезного міста. Тут треба талант, щоб адаптуватися." Зато сказав чесно, - подумала я! Сашко завжди каже чесно і правдиво. І цього разу він знову був правий. Прага і насправді була переповнена, перелюднена... але така чарівна в проміннях вечірнього сонця.
Лічильники кілометражу зупинені. Велосипеди на замку. Про втому забуто, бо було вже не до неї. Бо була архітектура, була присутність духу історії, була атмосфера досягнення цілі, а ще була присутність України і українців. Дзвінке "Слава Україні" лунало з усіх сторін, це нас підбадьорило! Українці віталися, підходили знайомилися, фотографувалися, розпитували звідки куди і як. Як виявилось, наших в Чехії дуже багато, тому ми були не одні))) І знову відчуття дому.
Крутили перед собою свої гаджети для традиційного селфі. Підійшла мила дівчинка з посмішкою на обличчі і запропонувала свою допомогу, та ще й сфотогорафувала на свій фотоапарат. Пізніше, силою ФБ ми знайшлись і отримали ці чудові фото, напевно найяскравіші за всю подорож. Дякуємо Юлія за фото)))
Погуляли вуличками старого міста. Звичайно посмакували традиційний видатний празький трнделик ( який люб'язно зробили милі україночки) або як там його ще називають ТРДЛО. Їсти його краще гарячим "з пилу з жару", я б і зараз від нього не відмовилась.
Звичайно прогулялись Карловим мостом, помилувались ВЛТАВОЮ
Ущіпніть мене... Шквал емоцій... Шалений день. Для одного дня вражень забагато і мозок вже не в силах був все сприймати повноцінно. Закінчувалась подорож другого дня у гостях найлюдянішої людини серед усіх людей! Ночували ми у поєднанні з непоєднуваним: висока стеля, світлі стіни, зелень квітів, полиці з філософськими книжками на англійській мові, під стіною гітара, а поряд сноуборд і ще й не один, на стійці новенький вєлік моїх мрій, а серед кімнати лежала якась "нєвєданная моєму разуму" екстримальна снаряга - чи парашут чи то якесь вітрило. Не здивувалася б, якщо під ліжком була б байдарка чи каяк. І ось стою перед усім цим "РОЗМАЇТТЯМ" і розумію, що хтось має "ШАЛЕНИЙ" день, а у когось усе життя "ШАЛЕНЕ"! Діма Прокопенко дивовижна людина. На моє прохання допомогти з хостелом відреагував відразу. Запропонував свою квартиру. Але на привеликий жаль з ним ми так і не зустрілись. Діма на вихідні подавсь до Італії, люб'язно залишивши нам ключі від своєї квартири. І як тепер тебе віддячити, "неуловимый гонщик" ? Діма, велике тобі ДЯКУЄМО!!! А наші пригоди і наш
"Tour de KRUTI BUKI"
набирають оберти далі.
Немає коментарів:
Дописати коментар